Одного разу лікаря покликали до хворого. Він застав юнака зовсім безпорадним.
— Лікарю, я не хочу, щоб ви мене обманювали. Хочу знати правду. Моє становище дуже серйозне? — запитав хворий.
Оглянувши його, лікар відповів:
— Мені дуже шкода, але, боюся, становище критичне.
Юнак здригнувся:
— Отже, зрештою я змарнував нагоду!
— Яку нагоду? — запитав лікар.
— Я змарнував нагоду здобути вічне життя. Я відкладав рішення піти за Ісусом, хоч увесь час мав намір колись піти за Ним! Я гадав, що маю вдосталь часу, й не поспішав сповідувати Його.
Лікар, який був віруючим, порадив:
— Але ще не зовсім пізно... Благай Господа помилувати тебе.
— Ні, — заперечив юнак. — Я завжди зневажав тих, хто каявся перед смертю. Це жалюгідні боягузи. Та я чекав надто довго й зрештою змарнував нагоду.
Лікар провів більшу частину дня біля ліжка вмираючого, намагаючись привести його до Ісуса. Та юнак рішуче відмовився й відійшов із цього світу з тими самими словами на вже холодних устах:
— Я змарнував нагоду!
Письмо свідчить: «Ось тепер сприятливий час, ось тепер день спасіння» (2 Кор. 6:2). Так говорить Святий Дух: «...Нині, коли почуєте Його голос, не закам’яніть серцями...» (Євр. 3:7–8).
«Отож, залишивши позаду часи незнання, Бог нині наказує всім людям повсюди покаятися...» (Дії 17:30).