Миколая Коперника, великого астронома й смиренного Божого слугу, якось запитав впливовий князь:
— Скажи мені, чи було щасливим твоє життя в боротьбі за правду?
— Можу запевнити вас, князю, — відповів він, — моє життя, сповнене терпіння, було радістю й захватом. Хоч перед Божою величчю і я мушу визнати: «Вседержитель! Ми не осягаємо Його. Він великий силою, судом і повнотою правосуддя» (Йов 37:23), мені здавалося, що я йду Божими слідами. Відчуваю, що й моя смерть недалеко, та це мене не лякає. Всемогутній Бог знайде для мого духу іншу форму буття й поведе мене дорогою вічності, як веде блукаючу зорю крізь морок нескінченності. Я сперечався з людьми за правду, та з Богом — ніколи, спокійно чекаючи кінця відміряного мені часу. Моїм девізом були слова: «Не благодать, яку прийняв Павло, і не милість, якою Ти простив Петра, а ту благодать і милість, яку Ти виявив розбійникові на хресті, лише її даруй мені».