В одному старому російському місті жив брат у Христі. Назвімо його просто Іваном. Він здобув музичну освіту й був багатообіцяючим солістом у симфонічному оркестрі місцевого театру. Але люблячий Господь зупинив його, вкладаючи в серце тривожні думки: «Кому ж належить слава?» Не людям, ні — це він твердо знав. Є лише Один, Кому слід служити й поклонятися.
Так і відбулася розлука з театром, оркестром. Але ненадовго. Господь використав його в іншому місці. Там, де вся слава належить імені Всевишнього. А працювати довелося де доведеться. Виявилося, зовсім непогано бути простим настроювачем музичних інструментів. Так і ходив він на виклики — до шкіл, театрів, клубів, домівок.
Одного разу Івана запросили настроїти рояль у міському будинку культури. Несподівано хтось сказав йому, що в цьому будинку судитимуть приїжджого баптиста.
За годину до початку суду прийшов Іван, улаштувався біля рояля й неквапливо взявся до своєї роботи. Невдовзі в залі почали збиратися люди — переважно безбожники. Стали квапити Івана, щоб швидше збирав свої інструменти й ішов геть, але він не поспішав. Адже настроювання музичного інструмента — справа серйозна, яка потребує спокою й часу. Так він і залишився в залі.
Відчинилися масивні дерев’яні двері головного входу, і заводять під охороною віруючого брата. Обличчя в нього втомлене, під очима темні кола. Видно, чимало витерпів він за час слідства. Повільно пройшов він уперед до лави підсудних.
І тут несподівано полилася в зал чудова мінорна мелодія пісні «Зійдімо на Голгофу, мій брате». Іван, ніби бажаючи випробувати щойно настроєний рояль, вкладав у виконання стільки натхнення й старання, що ніхто не наважився його зупинити. Так, кожна клавіша була настроєна чудово — жодної фальшивої ноти! Чи може щось бути чистішим і солодшим за ці звуки для християнина; мов приємний єлей, мов чудовий бальзам, осяяли вони обличчя в’язня.
Настроювачеві довелося покинути зал. Але в ці миті Господь Сам настроїв ще один інструмент — струни душі підсудного.
Пізніше він згадував, що почута ним у день суду мелодія супроводжувала його всі роки ув’язнення. І кожен спогад про той день вливав у серце радість і силу, щоб іти вперед.