У лікарні лежала жінка, яка тяжко страждала. Вона металася в ліжку з боку на бік і голосно стогнала:
— Ніхто не страждав так, як я!
— О, був Хтось, Хто страждав набагато більше, — слабким голосом озвалася дівчинка з протилежного кінця палати.
За хвилину жінка знову застогнала:
— Того, що я мушу терпіти, ніхто не зніс би!
— А все ж Хтось зніс і більше, — знову долинув той самий слабкий голос.
Хвора повернула голову й запитала:
— Ти, мабуть, про себе говориш?
— Ні, я говорю про Христа. Люди розіп’яли Його разом із двома розбійниками й глузували з Нього, а Він усе зносив без нарікань.
Запала тиша. Увійшла медсестра й принесла освіжаючий напій.
— Дякую, — сказала дівчинка. — А Йому подали оцет, щоб утамувати спрагу…
— Ах, вона говорить про Христа! — вигукнула жінка й знову почала метатися в ліжку. — Та мені від цих розмов не легше!
— Тихше, — ледь чутно прошепотіла дівчинка. — Його розіп’яли за наші гріхи… Він поніс за нас покарання, щоб дати нам мир. Його ранами ми спасенні…
Хвора затихла. Чи зрозуміла вона, що ці слова означають для неї? Дай Боже! За кілька днів дівчинка померла.
— Іду додому, до свого Спасителя, — прошепотіла вона, і її очі заплющилися навіки.
Щоразу, коли кажемо «Я не можу», ми забуваємо про Христа, у Якому «все можемо» (Флп. 4:13).