Був ранній травневий ранок, сонце ще не зійшло. Сад тремтів у сяйві світанку. На кущі троянди сиділо п’ятеро солов’їв — один посередині, а четверо навколо нього. Четверо солов’їв співали по черзі, один за одним по колу, щоб зачарувати свою подругу. Воістину, то був блискучий турнір! Кожен намагався перевершити суперників. Один співав краще за іншого.
Солов’їха слухала терпляче, та, видно, жоден зі співаків не полонив її серденька. Вона нерішуче поглядала то на одного, то на іншого. Ах, як важко відповісти на любов, коли серце мовчить!
Раптом із гілок гранатового куща, що ріс неподалік, долинула трель. Солов’їха повернула голівку в той бік. Співаком виявився маленький соловей, схований за червоними квітами граната. Я не раз чув солов’їні пісні й захоплювався ними, та такої ще не доводилося чути. Які переливи, які ніжні трелі, тисячі тисяч співочих пасажів!
То була пісня серця, запаленого любов’ю. У ній були вогненні сльози й безмежний смуток. Вона зливалася з ранковим ароматом незліченних квітів і, розливаючись садом, перетворювала все довкола на чарівну казку.
Забувшись у мріях, я слухав. І раптом побачив, як зачарована піснею солов’їха пурхнула до співака і, сівши поруч, ніжно сховала дзьобик у нього під крильцем.
Невдовзі співак замовк. Серед пурпурових квітів граната вони пестили одне одного дзьобиками, так поринувши у своє щастя, що й не помітили, як четверо солов’їв, похнюпивши голівки, полетіли геть.
Минула мить, і співак знову заспівав — голосно й могутньо лунала урочиста пісня перемоги. У кожному звуці палало його полум’яне серце. Осяйний водограй безмежного щастя й світлої радості, іскрячись, злітав угору... І раптом пісня обірвалася, співак, наче підкошений, каменем упав на землю. Я підбіг до нього.
Бідолаха лежав на землі, з його ніжного горла цівкою текла кров, напівзаплющені очі згасли.
А солов’їха з жалібним писком розгублено кружляла над співаком, що згорів у вогні любові.