У воєнний час з однією жінкою, яка мала дитячу віру, сталося ось що. Якось пізно ввечері вона йшла лісом. У руці несла сумку з харчами, продуктовими картками й грошима. Раптом із темряви вийшов чоловік, підійшов до неї й зажадав:
— Віддайте мені вашу сумку!
Вона цілком спокійно відповіла:
— Дякую, я й сама можу її нести.
Чоловіка так спантеличила ця відповідь, що хвилин десять він ішов поряд мовчки. Нарешті повторив свою вимогу:
— Досить. Віддайте мені вашу ношу.
— Дякую, та я ще даю собі раду.
Раптом він відстав. Вона злякалася, що він нападе ззаду. Але тут подумала: «Адже Спаситель береже мене і в церкві, і тут, у нашому лісі». І прошепотіла вірш із 22-го псалма: «Хоч би я йшов долиною смертної тіні, не злякаюся зла, бо Ти зі мною. Твій жезл і Твій посох заспокоюють мене».
Грабіжник одразу підскочив до неї й запитав:
— Що ви сказали?
Сестра повторила вірш, і між ними зав’язалася чудова розмова. Нарешті він запитав:
— Ви знаєте, що я збирався з вами зробити?
— О так, звісно, — відповіла вона.
— Чому ж ви не закричали зі страху?
— Навіщо кричати й кликати на допомогу, коли мій Господь сильніший за всіх і береже мене? Я під Його охороною. Він не допустив, щоб ви заподіяли мені зло.
Коли вони розійшлися, чоловік плакав. Жінка гукнула йому навздогін:
— Молитимуся за вас, доки ви не знайдете дороги життя.