Старий індіанець-язичник, почувши якось живу й палку проповідь про Христа, зрозумів, що ідоли — не боги. Усім серцем він відгукнувся на заклик до покаяння, щиро увірував у Христа, прийняв християнство й палко полюбив Спасителя.
Невдовзі він захворів і відчув, що наближається година його смерті. На запитання, чи не боїться він смерті, старий відповів:
— Із цим світом я вже покінчив і стою біля брами небесної оселі.
— А хіба тебе не лякає, що Господь може тебе не прийняти?
— Як, — вигукнув умираючий, — не прийме мене?! Я міцно обійму Його обома руками, не відпущу від себе й скажу Йому: «Хіба Ти не для того приходив, щоб знайти й спасти загиблих? До кого ж іще мені звернутися по допомогу? Хіба я не грішник, а Ти не Спаситель грішників? Я не відступлю від Тебе, і Ти введеш мене до Царства мого Отця!»
Знесилений цією промовою й хвилюванням, старий опустився на ліжко і, благоговійно схрестивши руки на грудях, прошепотів:
— Ні, Господи, я не відступлю від Тебе, і Ти не залишиш мене! — І тоді спустив дух.
Ця душа почула поклик Спасителя й повірила, що тільки Ісус може її спасти. Ніщо не могло похитнути твердої віри старого, і за це він почує на небі голос Владики: «...Добрий і вірний рабе!.. Увійди в радість свого пана» (Мт. 25:21).
Побачивши непохитну віру старого індіанця, його дружина й син увірували в Господа. Так старий став Господнім знаряддям для їхнього навернення.