Коли Вікторові Гюго було понад 80 років, він таким чудовим висловом виразив свою віру: «Я відчуваю в собі майбутнє життя. Я схожий на ліс, який багато разів зрубували. Але нові пагони виявляють у собі ще більшу життєздатність. Я підношуся до небес. Сонце осяває мою голову. Земля дає мені свій щедрий сік, а небо вражає мене своїми невідомими світами.
Ви кажете, що душа — не що інше, як сукупна сила наших тілесних здібностей. Чому ж, коли тілесні сили мене зраджують, душа моя світлішає? Зима торкнулася моєї голови, але вічна весна живе в моєму серці. Я цієї миті дихаю пахощами бузку, фіалок і троянд, як двадцятирічний юнак. Чим ближче я до кінця, тим ясніше чуються мені навколишні безсмертні симфонії тих світів, які ваблять мене до себе. Це дивовижно, але водночас і так просто».