Сіється насіння.
UK · Українська ▾
РусскийDeutschУкраїнська
Сіється насіння · матеріал 389 із 1000

Історичні, археологічні та інші дані — історія № 389

Яків Левен, упорядник · видання 2001 року · с. 150

ДИВО В МОСКВІ.

Так називається стаття відомого бразильського журналіста й доброго християнина Густаво Корсана. І я не втримався від спокуси перекласти цю розповідь для моїх читачів.

Один із московських театрів оголосив про постановку нового блюзнірського фарсу «Христос у куртці». На прем’єру скликали комсомольців та учнів, і зала була переповнена. Головну роль доручили Олександрові Ростовцеву, відомому акторові, близькому до урядових кіл і до М. С. Хрущова. Ростовцев мав славу правовірного марксиста, свідомого безбожника.

У глибині сцени спорудили «церковний престол» із хрестом із пивних та горілчаних пляшок. Перед ним валялися пляшки, попільнички й розбиті склянки. Довкола «престолу» хиталися пузаті «священники»: «молебень» мав відбуватися під п’яні вигуки й супроводжуватися не зовсім цнотливими рухами. Довкола «престолу» розставили шинкові столи, за якими старі гладкі ченці грали в карти, пили горілку склянками й відпускали непристойні жарти. На початку другої дії на сцену вийшов Ростовцев у ролі Христа. Він був у хітоні й плащі, а в руці ніс томик Нового Завіту, з якого мав прочитати перші два вірші Заповідей блаженства, щоб потім жбурнути книжку на підлогу, скинути з себе хітон і зарепетувати:

«Дайте мені куртку й шапку!»

Та тут сталося щось непередбачене. Олександр Ростовцев з гідністю й без кривлянь прочитав перші вірші: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ті, хто плаче, бо вони втішаться». Далі читати він за роллю не мав. Та він продовжив: «Блаженні лагідні, бо вони успадкують землю». І далі — до кінця.

Давно минула мить, коли актор мав кинути на підлогу хітон і книжку та зажадати куртку й шапку. Суфлер уже давно подавав йому відчайдушні знаки зі своєї будки. Глядацька зала завмерла, відчуваючи, що тут щось не так.

Та Ростовцев читав далі. Він прочитав усі Заповіді блаженства, прочитав про перелюб, про клятву й непротивлення злу... Зупинився лише тоді, коли дочитав останній, 48-й вірш п’ятого розділу Євангелія від Матвія. Тоді широким рухом перехрестився й голосно та виразно промовив: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царстві Твоїм!» І пішов зі сцени з Новим Завітом у руках, у хітоні й плащі Христа.

Густаво Корсан доходить висновку, що за всієї олігархії бісів і попри пів століття переслідування релігії влада не змогла викорінити в народі любов до Ісуса Христа — таку любов, яка не зупиняється ні перед сповіданням віри, ні навіть перед мучеництвом.

Усі матеріали за темою «Історичні, археологічні та інші дані»