Слава про українського філософа Григорія Сковороду поширилася так далеко, що про нього дізналася й Катерина II, яка тоді царювала в Росії. Через свого наближеного, князя Потьомкіна, вона запросила філософа переселитися з України до царського Петербурга. Посланець застав Григорія Сковороду на краю села. Філософ грав на флейті, а неподалік паслася вівця.
Посланець передав йому запрошення цариці.
— Скажіть цариці, що я не покину батьківщини. Мені моя сопілка й вівця дорожчі за царський вінець, — відповів він.
Сковорода був дуже лагідною людиною й вважав лагідність головною чеснотою. Він розмірковував і писав про життя і смерть, про любов до людей і про Євангеліє. Доживши до похилого віку й відчуваючи наближення смерті, він бачив у ній Божу волю й перехід до нового життя.
26 серпня 1794 року, прощаючись зі своїм другом Ковалинським, він сказав:
— Можливо, я більше не побачу тебе. Прощавай! Завжди, за всіх обставин життя, пам’ятай те, про що я часто говорив: світло й темрява, добро і зло, вічність і час. Мій дух визнав тебе найздатнішим прийняти істину й любити її.
Перед смертю він заповів поховати себе на узвишші біля ставка, неподалік гаю, де вранці грав на флейті, й написати на надгробку: «Світ ловив мене, та не спіймав».
Григорій Сковорода помер 29 жовтня 1794 року. У день його смерті в поміщика, у якого він жив, зібралося багато гостей. За обідом Сковорода був дуже веселий і говіркий, розповідав про свої мандри й зустрічі з різними людьми. Після обіду він пішов до саду. Надвечір господар занепокоївся, що філософ довго не повертається, і пішов його шукати. Він знайшов його під високою розлогою липою. Сковорода спокійно й величаво копав собі могилу. Він помер тієї ж ночі.