Невелика група студентів-медиків зібралася в приміщенні для розтину тіл в одному з медичних інститутів. Вони весело сміялися й розмовляли про події дня.
Їхня робота була вже майже закінчена. Вони звикли до неприємного видовища, яке щодня поставало перед їхніми очима, тож воно анітрохи не затьмарювало їхніх веселощів і безтурботності. Ані найменшого співчуття, ані найменшої думки про те, що, можливо, вони й самі невдовзі стануть такими самими відразливими мерцями, як той, чиє тіло щойно розтинали.
Душею товариства був студент А. Гучні жарти й дотепи, що зривалися з його уст, рясніли непристойними висловами, та товариші звикли до його постійного пустослів’я й мало зважали на це. Не перериваючи розмови, він устромив у вилогу свого сюртука голку, якою щойно користувався під час розтину.
Тим часом розмова дедалі пожвавлювалася. Захопившись нею, А. підніс руку до коміра й сильно вколовся голкою. На мить усі притихли.
— Слухай, це ж дуже небезпечно! — сказав один зі студентів.
— Знаю, що небезпечно, — розгублено відповів той, — та що ж мені тепер робити?
— Ходімо швидше до Н., — назвали вони ім’я головного лікаря інституту й без зволікання поспішили до нього. Час тягнувся нестерпно, поки вони стояли перед дверима й чекали вироку для свого товариша. І вирок невдовзі пролунав. Лікар сказав, що А. може померти. Людина хоробра, коли вона дужа й здорова. Вона може бути хороброю й на полі бою, якщо сподівається, що за щасливим збігом обставин куля її не зачепить. Та коли вона не готова до смерті, а брама вічності вже відчиняється, щоб прийняти її, тоді мужність покидає її й розвіюється, наче дим.
Глибокий відчай скував студента-медика, коли страшний кінець насунувся на нього й зазирнув йому в очі. Ми не беремося передати весь жах його останніх годин, бо менш ніж за двадцять чотири години він уже був мертвий.
— Було жахливо бачити його тієї миті, коли йому сказали, що він може померти, бо він не чекав смерті, — сказав один із його товаришів.